Тема: Іванківщини в період окупації
Мета конференції:
- формування в учнів почуття патріотизму, любові до
свого краю, його історії та героїчного минулого;
- виховання громадянських почуттів, свідомої соціальної
активності та відповідальності;
- формування й розвиток мотивації, спрямованої на
підготовку до захисту Вітчизни, на прикладі подвигу підпільників, жінок та
Героїв Радянського союзу Іванківщини;
- формування інтересу до літератури про Велику
Вітчизняну війну.
Тип заняття: конференція
План
І. Початок окупації Іванківщини
ІІ. Спогади жителів про період окупації
ІІІ. Гірка доля євреїв Іванківщини
IV. Підпілля Іванківщини
V. Героїчний подвиг жінок-підпільниць Іванківщини
VІ. Наші земляки – Герої
Радянського Союзу
Вступне слово
вчителя
1941 рік, червень, суботній вечір. Червень – найчарівніша пора в
Україні. Від вечірньої до ранкової зорі – 5 годин. Зорі майже не згасають. Усе
у красі і силі. Розквітають сади і луки, з поля долинає п’янкий аромат скошеної
трави.
Мільйонам людей назавжди врізався в пам'ять перший день
Великої Вітчизняної війни. Чорною тінню фашистської навали, димом пожеж, смертю
і руїнами звалився він на нас. І враз неділя 22 червня 1941 року, мирний день
відпочинку, обернувся довгими роками страждань.
О 3 годині 15 хв. ранку фашистська Німеччина напала на Радянський Союз.
18 грудня 1940 року А.Гітлер підписав директиву № 21 – план
«Барбаросса», відповідно до якого війна на сході мала розпочатися відразу після
весняного бездоріжжя і закінчитися до настання зимових холодів, тобто протягом
травня-листопада 1941 року. За цим планом наступ вівся трьома групами армій,
кожна з яких мала своє завдання і напрям дій: «Північ» - на Ленінград, «Центр»
- На Мінськ і Москву, «Південь» - на Київ і далі на південь по Дніпру.
22 липня 1942
р. радянські війська залишили м. Свердловськ Ворошиловградської області, після
чого вся територія України виявилась окупованою німецько-фашистськими
військами.
За перші п'ять місяців війни
Німеччина та її союзники окупували Прибалтику, Білорусь, Молдову, майже всю
Україну, в тому числі частину Донбасу і Криму, а також західні області Росії.
Територія, захоплена ворогом, становила понад 55 млн. кв. км. До війни на ній
проживало 74,5 млн. душ.
Протягом одного року німецькі
війська та їх союзники окупували територію України. Після нападу фашистської
Німеччини на Радянський Союз величезні території були окуповані. Загарбникам
уже в 1941 р. відійшла територія України з населенням близько 42 мільйонів
чоловік. На ній загарбники встановили "Новий порядок". Окупаційна
політика здійснювалась згідно плану "Ост". За цим планом Україна
розглядалась як "лебенсраум" - життєвий простір для німецького
народу. Призначенням України було постачання продуктів та сировини "новій
Європі". Народи, які населяли окуповані території, підлягали знищенню або
виселенню. Та частина, що залишалась, перетворювалась на рабів. Після
завершення війни на захоплені землі передбачалось переселити 8-9 млн. німецьких
колоністів.
Виступ І.
1.
НАЦИСТСЬКИЙ "НОВИЙ ПОРЯДОК":
На власній території українці перетворювалися
на людей "третього ґатунку".
На окупованих територіях було заборонено всяку
політичну діяльність і політичні партії. Нещадно винищувалися комуністи і
комсомольці.
Протягом 103 тижнів окупації кожного вівторка
і п'ятниці у Бабиному Яру в Києві розстрілювали людей різних національностей:
українців, євреїв, росіян, циган та ін. Жертвами масових розстрілів у Києві
стали 195 тис. осіб, у Рівному — 99 тис., сотні тисяч були знищені у Вінниці.
Процес винищення єврейського населення отримав
назву Голокост.
У перші місяці окупації жертвами
нацистів стали 850 тис. євреїв (усього за роки війни загинуло 1,4 млн. євреїв).
Дотепер відомо 248 місць їх масового знищення: Янівський табір у Львові,
Жандармська балка у Дніпропетровську, Дробицький Яр у Харкові та ін.
Під час проведення каральних заходів було
знищено 256 сіл, зокрема 97 — на Волині, 32 — на Житомирщині, в Сумській та
Чернігівській областях — по 21 селу, в Київській — 17, в інших 20 областях —
разом 68 сіл, а такі з них, як Ряски на Київщині, Кортеліси, Дубове, Окурівка
та багато інших сіл на Волині було вщент спалено.
Всього в Україні було вбито й закатовано 3,9
млн. цивільного населення, 1,3 млн. військовополонених. 180 концентраційних
таборів, створених в Україні, стали страхітливими "фабриками смерті".
Українські в'язні утримувалися також у 26 таборах на території Європи.
До Німеччини вивозили устаткування, сировину,
метали, продовольство, твори мистецтва (вивезено 40 тис. найцінніших творів
мистецтва, історичних реліквій та колекцій) і навіть родючі українські
чорноземи.
Для забезпечення безперебійного вивезення
продовольства з України (на неї припадало 85% продовольства, вивезеного до
Німеччини з окупованої частини СРСР) Гітлер зберіг у видозміненій формі
колгоспи. Завдяки цьому, а також небаченій жорстокості, лише за 1943-1944 рр.
до Німеччини було вивезено 9 млн. тонн зерна, 622 тис. тонн м'яса, 950 тис.
тонн олії, 108 тис. тонн масла тощо, для перевезення яких було використано 1418
тис. вагонів.
На роботу до Німеччини було вивезено з України
2,4 млн. чоловіків і жінок, переважно молоді.
Найбільші промислові підприємства
оголошувалися власністю Німеччини та були переділені між німецькими
економічними магнатами. На селянські двори накладалося 12 різних податків.
Окупаційні
власті прагнули налагодити
роботу підприємств, електростанцій, залізниць. Запроваджувалася
обов'язкова трудова повинність. Робочий день тривав 12-14 годин, заробітна
платня була мізерною.
Каральними органами окупаційних властей були:
·
Гестапо — державна
таємна поліція,
·
СС — озброєні
загони націонал-соціалістичної партії Німеччини,
·
СД — служба
безпеки.
На захопленій території створювалися
окупаційна воєнна і цивільні адміністрації, допоміжні адміністрації з
представників місцевого населення, які співробітничали з фашистами.
Створювалися міські управи на чолі з бургомістрами, волосні управи на чолі зі
старшинами, сільські старости, допоміжна поліція.
Окупанти фактично ліквідували саме
поняття "Україна", розчленувавши її територію на три частини. Західноукраїнські
землі під назвою "дистрикт Галичина" відійшли до
генерал-губернаторства, створеного на території Польщі.
Румунії були
передані південні райони під назвою "Трансністрія". Решта території
відносилась до рейхскомісаріату "Україна" на чолі з катом
українського народу Е. Кохом
Спеціальні підрозділи здійснювали
політику геноциду. В Україні з'явилися гетто та концентраційні табори.
Проводились масові розстріли військовополонених та мирного населення. У містах
штучно створювався масовий голод. На українських землях фашистами було
закатовано понад 5 млн. чол. мирного населення, на каторжні роботи до Німеччини
вивезено майже 2,5 млн. молоді.
У величезних масштабах відбувалось
економічне пограбування України. До березня 1943 р. в Німеччину було вивезено
близько 6 млн. тонн пшениці, 1,4 млн. тонн картоплі, 3 млн. голів худоби,
тисячі тонн масла і цукру. Крім продовольчих ресурсів, вивозились устаткування
заводів і фабрик, рухомий склад , залізниць, сировина, матеріали і навіть
чорнозем та фруктові дерева.
У жовтні 1944 радянські війська визволили територію
України. Останній населений пункт УРСР в її довоєнних
межах - село Лавочне Дрогобицької області - німці залишили 8 жовтня 1944 р., а
Закарпаття було повністю очищене від окупантів 28 жовтня 1944 р.
Україна зробила великий внесок у спільну
боротьбу проти Німеччини та її союзників. У лавах Червоної армії було 6 млн.
українців, кожний другий з них загинув на фронтах війни, а кожен другий із
тих, хто залишився живим, став довічним інвалідом.
Україна стала епіцентром європейського театру
воєнних дій. На її землях з 22 червня 1941 р. і до визволення 28 жовтня 1944 р.
радянськими військами було проведено 29 стратегічних і фронтових оборонних і
наступальних операцій (всього було 76). На українському театрі воєнних дій в
1941-1944 рр. було зосереджено від 57,1 до 76,6% загальної кількості дивізій
ворога, з яких на території України було розгромлено 60,6%.
Український народ дав Збройним силам понад 300
полководців і воєначальників. Із 15 фронтів 8 очолювалися маршалами та
генералами українцями з походження. Найвидатніші з них — А. Єременко, Р.
Малиновський, М. Ватутін, І. Черняхівський, П. Рибалко, К. Москаленко.
Ратний
подвиг багатьох українців відзначений найвищими нагородами: 2072 удостоєні
звання Героя Радянського Союзу, зі 115 двічі Героїв Радянського Союзу —' 32
українці. Український герой неба — льотчик І. Кожедуб дістав це звання тричі.
За час війни він здійснив 830 бойових вильотів, брав участь у 120 повітряних
боях та особисто збив 62 ворожі літаки.
Із 7 млн. орденів і медалей, вручених солдатам
і офіцерам Червоної армії, 2,5 млн. отримали жителі України.
Воїни-українці та уродженці України вписали
безсмертний подвиг в історію війни. 52 українці спрямували свої охоплені
вогнем літаки на ворожі позиції. З-поміж учасників повітряних таранів — 55
льотчиків з України, 25 українських воїнів закрили своїм тілом амбразуру
ворожих дотів.
У діючій армії працювало 16 тис. лікарів з
України.
120 тис. українців брали участь у війні в
складі військ США, Канади, Франції, польських та чехословацьких формувань.
Українські емігранти США і Канади у 1944-1945
рр. надали допомогу для лікарень і дитбудинків України на суму 600 тис. Доларів
Майже 65 років тому, 9 травня 1945 року закінчилась Велика Вітчизняна
війна. Полум'я Другої світової, складовою частиною якої була Велика Вітчизняна
війна, палахкотіло цілих шість років. У вир цієї трагедії було втягнуто 61
державу. Битви йшли на території 40 країн Європи, Азії та Африки, на неосяжних
морських і океанських просторах. Армії воюючих сторін нараховували понад 110
мільйонів чоловік. Війна забрала більше 55 мільйонів людей.
Дорогою ціною дісталася нам Перемога. Я знаю, що
пройдуть роки, змінюватимуться люди, покоління і настане той час, коли зовсім
не залишиться живих свідків того страшного лихоліття, але я впевнена,
залишиться пам’ять про них, про їхні подвиги, про ту жорстоку і бездушну війну,
яка забрала життя мільйонів людей, принесла лихо і горе на нашу українську
землю. І від нас усіх залежить, щоб це залишилося у пам’яті наступних поколінь.
Бо без пам’яті немає майбутнього
Учитель. Не щезне в пам'яті людській, не йде в забуття великий подвиг і велика
трагедія нашого народу - його битва, його перемога над фашистами. Чорною тінню
фашистської навали, димом пожеж, смертю і руїнами обернулись для жителів
Іванківщини дні окупації.
Мільйони людей в
усьому світі знають про звіряче обличчя фашизму з книг, документальних та
художніх фільмів. Все менше залишається тих, хто пам'ятає злочини фашистів зі
свого трагічного досвіду. Пам'ять – це той голос історії, який ми повинні
слухати щодня для усіх поколінь, як голос правди про Велику Вітчизняну війну.
Жителі Іванкова та району пам’ятають ті страшні дні.
Виступ IІ.
Так чи інакше, але змінити щось було пізно. Ось як
згадують дні окупації жителі Іванкова:
«…Німецькі війська йшли по вулиці Леніна до центру. Чула
вигуки на німецькій мові, шалений рев мотоциклів… вулиця була порожньою, жителі
сховались у своїх хатах. Згодом німці почали забирати у людей продовольство.
Німецькі солдати самі заходили в хліви, виявляли худобу, самі виводили її із
хлівів і вели до збірного пункту. На хазяїв будинків не звертали уваги,
відштовхували і забирали, що хотіли, а якщо господарі противились або щось
говорили, то німці забирали їх із собою до контори. Контора по обліку
продовольства, що збиралось від населення, знаходилась на території нинішньої
контори Держлісгоспу по вул. Поліській нині (у війну Леніна)», – розповідає
Мотрона Омелянівна Дубас.
«Німці насильно поселились в хатах іванківців. Так, по
вул. Леніна вони вибирали більші будинки, де було 2 і більше кімнат або одна
велика і там жили по декілька чоловік. В хаті свекрів німці зайняли велику
кімнату, а я з чоловіком Іваном і малесенькою донечкою Галею жила в коморі.
Мама Івана спала на кухні, де поставили дерев’яне саморобне ліжко. Німці отримували їжу із
спеціалізованої кухні, що стояла на краю вулиці між будинками Сидоренко Фросі і
Білецьких Петра і Хіми. Їжу розвозили в казанках під хати на підводах… Ми ж
виживали хто як міг, кому як вдавалося. Терли буряки на дрібну терку і варили
кисіль. Деякі чоловіки Іванкова пішли їздовими до німців – возили їх на бричках
по Іванкову і селах»,– продовжує згадувати Мотрона Омелянівна. Ви
бачите будинок, який був забраний у родини Поліщуків по вул. К.Маркса (нині І.
Проскури), де німці облаштували їдальню.
«А я згадую про часи окупації Іванкова, як про страшний
сон. У перший день окупації, коли із Заходу з-під лісу насунула «чорна хмара»
окупантів, люди з переляку сховались хто куди міг. Позамикали хати, хліви. Був
ранок. Наша вулиця була на околиці і гул почули всі. Це йшла німецька техніка.
Потім ми почули перший постріл і брязкіт вікон. Це німецький автоматник
вистрілив на горище передостаннього будинку по вул. Пісківка. Там жила сім’я
священика, а на горищі перед невеличким вікном гралась дівчинка – ще зовсім
мала дитинка. У неї там були якісь саморобні іграшки, ляльки, яких вона одягала
в платтячка перед дзеркалом. Вона стояла проти вікна. Німецький солдат із поля
у бінокль побачив цей блиск і вистрелив. Дівчинка померла від поранення. Для
всіх це була страшна подія. Без ніякої причини, першою жертвою в Іванкові лягла
дитина, та ще й дочка священика. Це ніхто не міг простити і зрозуміти чи
пояснити. З того часу жителі нашого селища навіть боялись дивитись у вікна,
коли йшли вулицями окупанти. […]
Німецькі війська йшли по вулицях: Пісківка, Леніна,
Розважівська, Запрудська до центру селища. Там згодом почали збирати люд,
насильно зганяючи на площу. Всім пояснили про новий режим, про комендантський
час.
Кращі, більші будинки німці вибирали для свого
проживання, а хазяїнів виганяли в комірчини або хліви. Дехто залишався жити
разом. Тоді хазяйка варила їсти і прала німцям. Я згадую, що у дворі нашої хати
поставили кухню для німців. Там варили їсти, хто жив рядом. Стояв великий чан
для води. Воду носили з яру. […]
Рядом була контора колгоспу. З колгоспу брали продукти.
Частину продуктів насильно забирали у людей. Ходили по хлівах, брали, що
хотіли: свиней, корів, гусей, кролів, індиків, яйця, масло, молоко. Жителі
нічого не могли вдіяти, сказати, були залякані режимом.
Німці відчували себе повними господарями долі. Люди
працювали на відновленні підірваного при відступі військами Червоної Армії
мосту через р. Тетерів, на торфорозробках, молокозаводі, сплавці лісу, у
Розважівському лісництві. Та все ж левова частка працюючих була задіяна у
сільському господарстві. На території великого двору колгоспу Комінтерн був
розташований табір для військовополонених. Їх використовували на сушильному
заводі, де вони перебирали овочі, а також на сільгоспроботах.
Ті, хто працювали в установах та на підприємствах,
отримували продовольчі пайки. Ці пайки були різними в залежності від однієї з
4-х категорій, до якої відносилась людина. Найменше отримувала І категорія, яку
складали непрацездатні самотні люди, а найбільше отримували етнічні німці і
майже всі працівники районної управи, перекладачі, шуцмани (нім. Schutzmann,
службовець охоронної поліції на окупованих територіях, вербувався з місцевого
населення). Були встановлені також фіксовані зарплати у відповідності до
займаної посади.
З приходом у Іванків німців, діти перестали ходити в
школу. Одну школу спалили, а інша була перетворена у склад зерна. Змінили своє
призначення і інші будівлі селища. Так, наприклад, пологовий будинок був
відданий під казино. Приміщення районної поліклініки служило курником.
Будинок по вул.
Леніна ( нині Поліська) квартирували німецькі солдати. Цей будинок стоїть і
зараз.
В нинішньому
центрі «Довір’я» був розміщений ґебітскомісаріат, а в приміщенні селищної ради – тюрма.
Зверніть увагу на
це фото. На задньому плані старий корпус №2 – це був склад. А за ним
розміщувалися кагати.
Дітей залучали до роботи. Вони доглядали за німецькими
могилами, а ще виконували дрібні доручення на зразок кудись побігти, щось
передати чи принести тощо. Хлопчаки переправляли на човнах з одного берега
річки Тетерів на інший.
«Мене взяли на роботу в «Централь-ОСТ» (ОСТ –
організація споживчих товариств). Його приміщення знаходилось у центрі селища.
Я виконувала там різні обов’язки, в основному мала справи з продуктами, точніше
з їх приготуванням. Ножем різала курей, скубла їх і віддавала на приготування.
Можливо мене взяли сюди працювати, помітивши у нашому дворі, де була кухня.
Мені тоді було 14 років, але я пам’ятаю як привезли перекладачку Вікторію з
Києва. Інколи вона спілкувалась з нами – робітниками». ( Зі спогадів Коваль
Антоніни Василівни (Рябушенко, Кучери), 1926 р.н., Іванків).
Часто для наглядом за працюючими залучали українців, які
добровільно перейшли на сторону окупантів.
Деякі, щоб уникнути праці на загарбника, йшли до родичів
у віддалені села, заховані серед поліських лісів і боліт з трясовинами, куди
боялась ступати ворожа нога. За ухиляння від трудової повинності передбачався
штраф у розмірі 160 крб. або арешт. Та це іванківців не зупиняло. А ще йшли до
партизанів. Вкрита на 25% хвойним і мішаним лісом територія Іванківщини сприяла
підпільній і партизанській діяльності.
Учитель. На окупованій території гітлерівці знущалися над мирним населенням.
Вони масово розстрілювали жителів міст і сіл, не жаліючи ні старих, ні малих,
піддавали нелюдським тортурам
партизанів, підпільників. Ідеологи фашизму проповідували надуману расову
теорію про вищість арійської раси - раси господарів, покликаних керувати іншими
народами.
Люто ненавиділи фашисти радянських людей. Техніка
знищення населення окупованих країн була садистською, сягнула небачених
розмірів. Не обминула страшна доля і євреїв
Іванкова.
Виступ IІІ.
Настали тяжкі
часи. Проте найгірше, як кажуть, було попереду. З перших днів почалися
переслідування.
Не обминула
гірка доля і євреїв Іванкова. «З євреїв дуже знущалися. Запрягали в бочки на
колесах і вони возили воду та виконували різні роботи», - згадує мешканка смт.
Іванків – Фещенко Ганна Купріянівна. Вважаючи євреїв ворогами націонал –
соціалізму, німці позбавляли їх основного природного права, а саме – права
життя. 19 вересня 1941 року в урочищі Березина Маслякова було знищено за
різними джерелами від 160 до 300 осіб єврейської національності. Серед них було
багато дітей. «... Того дня за євреями влаштували справжнє полювання. Їх
забирали з домівок, виловлювали у сусідніх дворах, на городах... Їх звозили
вантажівкою з брезентовим покриттям по вулиці Розважівській до місця страти.
Гнали пішки. Прощальні крики були голоснішими за шум вантажівки. Жінки в
городах розгинали спини. Те, що відкривалось їх погляду, залишилось на все
життя. До маленьких скляних віконець прибивались обличчям мучеників. Вони
махали руками... Їх змусили роздягнутись. Одяг забрали німецькі прислужники.
Над Іванковом
повисла мертва тиша. Голоси відчаю і постріли час від часу розривали її. До
вечора чорна справа завершилась. Земля на могилі ще цілу добу «дихала». Але
місце ретельно охоронялося. Підійти до нього було неможливо... » (Григорович
Неля. «Родом зі штетлу». С. 103-104).
З деяких
джерел відомо, що в Іванкові був масовий розстріл євреїв наприкінці вересня.
Євреї були зігнані до двору лісгоспу та вивезені до місця розстрілу. Біля
Попового болота вздовж Розважівського шосе тоді було розстріляно близько 200
осіб.
У листопаді
1941 р. було розстріляно ще 13 осіб у т.ч. 5 дітей.
За даними
райуправи на 15 грудня 1941 року в Іванківському районі залишилась лише одна
єврейська родина з 4 дітьми, мати яких була українкою (ДАКО, ф. Р-2457, оп. 1,
спр. 4 арк. 32).
Вважається, що
під час окупації в Іванкові загинуло 360 осіб єврейської національності. Після
війни тіла розстріляних євреїв було перепоховано на єврейському кладовищі, що
знаходиться на кінці Пролетарської вулиці.
Список загиблих євреїв складала вчителька місцевої школи – Дідківська Марія
Степанівна (нині покійна).
Після
розстрілу євреїв вивільнилось багато будинків. Вони переходили у розпорядження
німців.
Учитель. Великий внесок у розгром фашизму зробили підпільники та партизани Іванківщини. Ціною власного життя вони наближали
довгоочікуване визволення краю.
Виступ IV.
З перших днів окупації почалися переслідування і
партійно-комсомольського, радянського та колгоспного активу, командирів
Червоної Армії. Зайнявши Іванків , німці вийшли до сіл Воропаївка, Шпилі, Білий
Берег. Вже 27-го серпня 1941 р. у селі Леонівка, виданий зрадником , був
схоплений перший секретар райкому партії Яків Гнатович Толочин , який
повернувся з евакуації за наказом Київського обкому КП(б)У для організації
партизанської боротьби в районі і створив загін з 25-ти чоловік. Яків Гнатович
був доставлений у Іванківську тюрму ,а пізніше переданий у гестапо , яке
знаходилось у приміщенні лікарні. 23.09.1941 р. після допитів та катувань Яків
Толочин був розстріляний. Нині його ім'ям названа вулиця в нашому містечку.
Після розпаду групи Толочина іванківці почали
збиратися з новими силами для організації руху. Так у квітні 1942 року ,
пройшло перше засідання нової підпільної Ядро групи , якою керував Андрій
Осипенко, склали: Клавдія Терентюк, Володимир Хоменко, Катя Фещенко, Марія
Тарасенко, Олександр та Катерина Терентюк. Пізніше до них приєднались інші
підпільники. Андрій Осипенко працював інспектором по молоку і часто мав нагоду
пересуватись по Іванківському та Розважівському районах, що давало йому
можливість налагоджувати зв'язки з партизанськими загонами, невеликими групами.
Одного разу за його сприяння партизанам вдалося вивезти з молокозаводу 2 т масла, залишивши німців
Клавдія
Терентюк та Володимир Хоменко пішли працювати перекладачами в німецьку
комендатуру. Тут вони мали необхідний для підпільної діяльності доступ до бланків , печаток і т. п.
Підпільники забезпечували партизан боєприпасами, перепустками, посвідченнями,
продуктами харчування. Підпільникам, у їх непростій діяльності , часто
допомагали діти. Вони безперешкодно могли бігати по селу, збирати необхідну
інформацію чи ж приймати безпосередню участь в окремих операціях. Про те, як
допомагали партизанам хлібом, розповіла Іванченко Віра Петрівна (дів. Марченко,
нар. 28.04.1930 р., Іванків): «Пекарня була на вулиці Пісківка. Про хліб я
запам'ятала найяскравіші випади. Ми – діти, допомагали зв’язківцям
партизанського загону с. Блідча добути
печеного хліба. Їздові на добротних возах і конях по черзі возили хліб з
пекарні у гебітскомісаріат. У нас , дівчаток малолітніх, було завдання: чекати
підводу з мішками хліба біля мосту в кущах, що по вулиці Новій, нині Київська.
Їздові – це були чоловіки з Іванкова, які хліб возили нібито для потреб німців,
але і нашим партизанам допомагали .Вони намагались виїхати під сутінки. Інколи,
навіть , притримували коней на під’їзді до кущів,що росли понад новою дорогою
(яр річки Жорнівка), дивились, щоб людей там не було. Потім їздовий намагався
тримати коні біля самих кущів і непомітно туди скидав один мішок хліба. А ми,
дівчатка, вже повинні були стягти цей мішок у яму, між річечкою і пагорбом .Ми
були впевнені , що коли в Іванкові було відносно спокійно, то хліб забрав
зв’язківець від партизанського загону і він потрапив у ліс до партизан».
У 1943
р. на території Іванківського району діяв партизанський загін ім. Щорса
(командир А.Є.Петров, комісар М.С.Федоренко). А ще підпільники допомагали
односельчанам уникати відправки на примусові роботи у Німеччину. Спільними
зусиллями підпільників, партизанів, Червоної Армії 11 листопада 1943 р. Іванків
звільнено від німецько – фашистських окупантів.
Учитель. Ми знаємо багато історій про жінок-героїнь, які віддали своє життя за
визволення батьківщини, але хочу зупинитись на подвигах, які здійснили наші
земляки.
Виступ V.
Катя Фещенко,
як її просто називали в молоді роки, не воювала на передовій. Вона ніколи не
бачила справжнього фронту, про який дізнавалася лише з вуст своїх старших
товаришів. Але вона теж була учасницею великої боротьби за Перемогу.
Зв’язківець
партизанського загону в Іванкові залучив до підпільної роботи багатьох
іванківців, серед яких була і Катерина Фещенко. У коло її обов’язків входило
збирання відомостей про гітлерівців, зв'язок з партизанами і багато інших
важливих доручень. Комсомолка постійно тримала зв'язок з іншою відважною
підпільницею – Клавою Терентюк, яка була організатором підпільної
комсомольської організації.
Добре володіючи
німецькою мовою, Клава пішла працювати перекладачем на біржу. Вміло і обережно
діючи, швидко завоювала довір’я її управителя. Користуючись цим, добувала
фіктивні документи для партизан, передавала відомості про склади, розміщення
німецького гарнізону, чисельність фашистів, поліцаїв, влаштовувала явки для
зв’язківців, залучала до боротьби чесних людей, переховувала газети, листівки.
Не одного іванківця врятувала вона від німецької каторги.
Однак у травні
1943 року зрадниця видала і Клаву Терентюк, і Катерину Фещенко. Їх жорстоко,
по-звірячому катували. Але підпільниці мовчали.
У сосняку по
дорозі на Шпилі їх було розстріляно. Коли вели туди на розстріл Катерину по
Київській вулиці, вона перший і останній раз звернулася до вбивць з проханням,
щоб дозволили зірвати троянду на батьківському подвір’ї. Хтось із поліцаїв виконав її передсмертну
волю…
На місце страти
кати привезли її подругу Клаву Терентюк. Думали хоч тут зламати волю патріоток.
Але не вдалося…
Її, Катю
Фещенко і ще 20 полонених червоноармійців, партизан, активістів розстріляли…
Учитель. За героїчні подвиги у Великій Вітчизняній війні званням Героя
Радянського Союзу удостоєно – 11 тисяч чоловік. В числі відважних
захисників і наші співвітчизники – Іван
Васильович Сергієчко, Ніна Іванівна Сосніна, Петро Степанович Черненко.
Виступ VІ.
Іван Васильович, очоливши боротьбу з
німецько-фашистськими окупантами, створив партійне підпілля спочатку в Розважів-ському,
а з квітня 1942 року - в Кагарлицькому районі. З вересня 1942 року—він перший
секретар Київського підпільного обкому партії на тимчасово окупованій
території.
Його талант умілого організатора
проявився в діяльності обкому, у вирішенні складних і важливих завдань:
створенні в області підпільних райкомів партії, виявленні і залученні до
боротьби з окупантами комуністів, комсомольців, безпартійних, проведенні
масово-політичної роботи, роз'ясненні населенню суті фашистської окупаційної
політики, доведенні до відома широких мас стану справ на фронтах, мобілізації
людей на зрив заходів, які проводив ворог.
За час своєї діяльності підпільний
обком партії встановив зв'язки з багатьма підпільними організаціями,
активізував їх діяльність, організував друкування листівок у друкарні
окупантів, звернень До населення, повідомлень Радінформбюро.
Разом з Київським підпільним
міськкомом, двадцятьма п'ятьма міськкомами і райкомами Київський підпільний
обком здійснював керівництво боротьбою народних месників на території області.
До літа 1943 року на Київщині було створено 76
партизанських загонів і розвідувально-диверсійних груп, які успішно діяли на
комунікаціях ворога: — залізницях Київ — Фастів — Козятин, Київ — Коростень,
Фастів — Біла Церква — Миронівка.
Однак внаслідок зради провокатора Іван
Васильович Сергієнко і його соратники були розстріляні у 1943 р.
Про їх героїчні діла, довідався світ
тільки через 20 років після Великої Перемоги. В 1963 році в Кагарлику в
перекриттях між поверхами зруйнованої у війну школи були знайдені обшиті
брезентом великі пакунки. То були документи і матеріали архіву підпільного
обкому партії, очолюваного І.В.Сергієнком, сховані підпільниками в критичний
момент.
Указом Президії Верховної Ради СРСР від
8 травня 1965 року за видатні заслуги в організації і керівництві Київським
підпільним обкомом партії, мужність і героїзм, виявлені в боротьбі з
німецько-фашистськими загарбниками, Івану Васильовичу Сергієн-ку посмертно
присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
Ім'ям Івана Васильовича Сергієнка
названо теплохід. Капітан теплохода В.В.Сєркін.
У 1984 року, в с. Підгайному , де
народився і виріс І.В.Сергієнко, - було відкрито погруддя.
З початком війни в Малині було створено
підпілля. Очолив його лейтенант Червоної Армії Павло Андрійович Тараскін.
Підпільниками стала вся сім'я Сосніних.
Особливо активну участь у боротьбі з ворогом брали Ніна та Іван Іванович. Вони
часто бували у партизанських загонах, їх квартира стала постійною явкою. Разом
з підпільниками Устиновим і Мельниченком, яким вдалося влаштуватись у поліцію,
вони передавали народним месникам цінні відомості, зброю, медикаменти, рятували
молодь від відправлення у Німеччину, розповсюджували листівки.
31 -го серпня 1943 року, коли Ніна з
батьком оперували на квартирі Євгенії Дорошок пораненого партизанського
кулеметника, будинок оточили фашисти і поліцаї. Коли стало зрозуміло, що
будинок не взяти, поліцаї підпалили будинок.
У м. Малин покояться останки батька і
дочки Сосніних, тут поховані інші борці.
Указом Президії Верховної Ради СРСР
8травня 1965 року відважлій полісянці посмертно присвоєно звання Героя
Радянського Союзу.
Ім'ям Сосніних названо і одну з вулиць
Іванкова. Бронзове погруддя Ніни - поруч з
І.В.Сергієнку - встановлено в Іванківському історико-краєзнавчому музеї.
Петро
Степанович Черненко
Воював з фашистами на Центральному,
Західному, Калінінському, Другому і Третьому Білоруських фронтах. Брав участь в
боях за звільнення Риги, форсував р.Шпреє, штурмував Берлін. Був тричі тяжко
поранений.
За прорив ротою сильно укріпленої
оборони противника в районі міста Хайлієнбаль (Східна Прусія), вихід в тил
ворога і виявлені при цьому мужність і героїзм командиру роти танкового десанту
142-го ордена Олександра Невського гвардійського стрілецького полку 5-ї
Орловської стрілецької дивізії гвардії капітану Черненку Петру Степановичу
Указом Президії Верховної Ради СРСР від 19 квітня 1945 року присвоєно звання
Героя Радянського Союзу.
Крім цього, нагороджений орденами
Леніна, Червоної Зірки, Олександра Невського, Великої Вітчизняної війни 1-го
ступеня, медалями. Демобілізований з армії в 1950 році.
Учитель. У житті завжди є місце подвигу. Ці люди творили свою справу за
велінням сердець, напевне не думаючи, що творять подвиг. Подвиг – не самоціль.
До нього спонукають високі ідеали добра, правди, справедливості, також труднощі
і перепони, що виникають на шляху його досягнення.
Ми повинні пам’ятати подвиг партизанів і підпільників,
солдатів, працівників тилу і жителів окупованих територій, які ціною
надлюдських зусиль врятували світ від фашистських поневолювачів.
Немає коментарів:
Дописати коментар